Про те, як виживали згадує колишній вчитель із с. Сенькове
Куп’янського р-ну Кругляк
Іван Іванович, 83 р: – І голодовки б не було ніякої, а то ж
сначала пройшли кажду хату, витрусили, все забрали під метьолочку, як кажуть. З
горшків повисипали. У макітрі було десь кілограм-півтора квасолі. Дак і ту
взяли, висипали у торбу і пішли. Вибрали весь хліб, а ми осталися без нічого.
Страшне врем’я, виживали хто як мог. Ми ходили у Білий колодязь – там був
сахарний завод. То ми рушники, рядна, що в хаті було, все поміняли на жом. А як
уже нічого не осталось, то ходили просили христа раді. Жолуді їли, листя,
траву. І тим вижили. Наша мати листя нарве з березків, а патом насуше, а патом
помне їх. З їх пече коржики. Ми їх їли, ото з листя, із сушоного.
Темник Ганна Іванівна: Весною
ходили на поле, де був кагат. В ньому залишилась гнила картопля, то її їли. А
коли на липі з’явились бруньки, ми їх рвали, сушили і пекли млинці. Їли
кропиву, вишневий цвіт. Була у нас конячка, яку тримали в сінях, боячись, щоб
ніхто не викрав.
ВОЛОДИМИР
ІВАНОВ Народився
1927 року в с. Дашківці на Хмельниччині в селянській родині. Під час
війни працював у колгоспі.
«Коли
прийшли німці до нас, німці, значить, усе розграбили. За врем’я войни дуже
багато було різних лих: голод був, холод був, їсти не було що. Чекали всі,
надіялись на те, що десь вот-вот нас освободять. [Німці] не вважали нас за
людей, а вважали нас за таку расу, яка повинна на них тілько працювати. Вони
ставили себе вище, а нас мали як простих рабів. Ті, що були обіжені на совєцьку власть, то сприймали [німецьку владу] добре
"Натовп людей заполонив усю дорогу. По краях ішов конвой -
есесівці. Зі зброєю і собаками. І люди йшли собі - навантажені сумками. Деякі
згодом почали кидати ті сумки - вони вже збагнули, куди йдуть. І ось в цьому
яру їх спиняли - там зробили таку східцю нижче - і косили зі зброї. І ми за цим
всім спостерігали - це було жахливо. Що нас вразило - людей роздягали мало не
наголо", - продовжувала очевидиця трагедії.
НАТАЛЯ ЧУБАТА медик
: Пам’ятаю, нам говорили, щоб ми не підходили до вікон, бо стріляли.
І коли я трохи наблизилась до вікна, дивлюсь на вулицю – а вони під сценою і
притисли наших до сцени, дим валить з усіх сторін! Все було в тумані. Я
працювала тоді з Васею: він шив, я йому допомагала. Уколи, крапельниці, зупинка
кровотечі – у нас усе було конвеєром. Усе, що можна, ми зашивали.
Наталія Мамалига – юрист. Як і
більшість активістів, на Майдан її привели різка зміна державного курсу та
особиста неприязнь до Януковича та його команди. За словами Наталії, людей тієї
ночі було менше, ніж попередні декілька днів. Їй навіть здавалося, що всі
поступово розійдуться. Біля 4 ранку дівчина вийшла з кав'ярні і вже планувала
їхати додому, але попередньо вирішила зайти на Майдан. Спілкуючись із людьми,
вона раптом почула чийсь призов, мовляв, з Інститутської підходить загін
«Беркуту», тому всім слід стати під стелою, а дівчатам – всередину. «Всі, хто
були поруч, думали, що це закінчиться, максимум, штовханиною. Однак «Беркут»
оточив Стелу з трьох сторін, почалась тиснява, дівчата стали кричати. Хтось із
нас, всередині імпровізованого «кола», запропонував заспівати гімн, що ми і
зробили», – згадує Наталія.
За словами Наталі Мамалиги , їй зі Стели допоміг
спуститися якийсь хлопець, і його відразу вдарив спецпризначенець. «Я не знаю,
чи цілився той «беркутівець» в мене, але кров того хлопця залишилась у мене на
пальто», – додає вона. Сама Наталія під час розгону не постраждала. Дівчина
неушкодженою вийшла до Головпоштамту, і вже тоді побачила велику кількість
побитих людей. На її очах «Беркут» тягнув непритомного хлопця в автозак за
ноги. Разом із декількома хлопцями Наталія швидко попрямувала в сторону
Бессарабського ринку. Водночас на іншій стороні Хрещатика група «беркутівців»
продовжувала били кийками тих, кого вдавалося наздогнати. За словами Мамалиги,
на Бессарабці «Беркут» припинив переслідування, і вже тоді, разом з іншими
протестувальниками, дівчина змогла надати допомогу постраждалим.